Розміщення реклами тут - +380 (98) 607 99 77

Як зиркну на фото однієї сільської родини... (ФОТО)

  Вона – немаленька, аж сім душ, а якщо додати й бабусю, то всіх набереться аж вісім. Із них на сьогодні живуть тітка Софія Таркович і мати автора цих рядків Єлизавета Папіш. Решта, як не прикро про це писати, уже у потойбіччі…
1.
На світлині, яку випадково знайшов у старих чемоданах маминої хати (у них під зав‘язку різних паперів, документів, посвідчень, доручень, квитанцій і, власне, пожовклих газетних вирізок, фотокарток), усі мої тітки та бабусині з дідусем (по батьковій лінії) невістки (на знімку). Як уперше глянув на це раритетне для родини фото – так і покотилися сльози з моїх чоловічих очей. У голові мотнулися життєво-ретроспективні кадри та епізоди, на яких ця жіноча гвардія ще була у повному складі та у строю. Мої дорогі тітки й стрийни – вас повік мені не забути. А сам знімок датований літом 72-го або 73-го. Автор – мій стрийко (дядько) Іван, який уже тоді мав фотоапарат марки ФЕД.
Отже, розповідь почну з тітки Марії, яка народилася 22 квітня 1929 року. З-серед дідових доньок і синів вона була найстарша, бо вже наприкінці сорокових поєднала свою долю з Михайлом Бурчем, якого в селі знали як умілого їздового. Полюбляв і я із ним у дитинстві на возі прокататися. Щастю після поїздки на підводі з дідом Мішком (чоловіком тітки Марії) не було меж! Такої порядної та чесної челядини важко було знайти. Не можу уявити, аби він комусь щось пообіцяв, а не зробив. Якщо сказав, що пооре нивку, – не забував. Дав слово, що привезе отаву – неодмінно під саму стодолу доставить. Рідко коли брав гроші, казав: краще нагодуйте коників, а мені – копійки на куриво. Його шанувало усе село, а також плав‘яни та лопушани.
Згодом народився у них син Василь (1947 р.), у майбутньому і леґінь-красень, і один із найкращих столярів-червонодеревників Свалявщини (саме він після весілля з чарівною ровесницею Надією із Лопушанки купив хату від єврейського подружжя Абоша та Шийви у центрі Дусина). Після того, як розпався тутешній лісокомбінат, де він по завершенні служби в армії працював та меблі в цеху складав, гроші змушений був заробляти у Чехії. Одинадцять років тому цей чоловік, якого спершу почали боліти ноги, раптово помер, і ховали його на саме Різдво – снігової на холодної днини (на фото: дружина, дві доньки та зять на його могилі позаторік). Зі своєю жінкою Надією вони народилися одного дня та місяця, щоправда, у різні роки. Та, попри все, іменини святкували разом. – Бо так менший кільчик, – жартувала остання

2.
Ошатне сільське обійстя Василя Бурчика (так його йменували односельчани), де нині ґаздує його дружина-удовиця, знають як у цьому, так і в довколишніх селах. Дві доньки-красуні Руслана та Аліна з чоловіками вже також мають дорослих дітей. Приміром, син старшої Михайло по завершенні столичної Академії МВС працює слідчим у свалявській поліції, Євгенія вчиться на географічному факультеті в УжНУ та нині практикується в міській ЗОШ № 8 обласного центру. Натомість у меншої Аліни син Радомир буде лікарем, бо подався здобувати медичний фах аж у Вінницю, у Національний університет імені світила у "білому халаті" Пирогова, а менший син Роман іще школяр.
Що іще сказати про тітку? Одне знаю достеменно: до кінця життя була привітною та життєрадісною. А замолоду – красива та гарна, дорідна жінка, старанна трудівниця. Як і її матуся (моя бабуся) – Марія Іванівна. Слід сказати, що по війні усі сільські леґіні прагли тітчиної руки, але щастя випало одному – Михайлові з роду Бурчів. Ясну та мудру усмішку, тітчину доброту тямлю дотепер, вона ніколи та ні з ким не сварилася. Довгими зимовими вечорами у їхній хаті ткали рушники та килимки (покрівці), такі радісні дійства-миті мені пам‘ятаються і дотепер. Але перед тим у хаті на "всю котушку" працювала сновальня, на якій намотували нитки. А потім розкладали дерев‘яний ткацький верстат, якому жіночі руки не давали спочину аж до самої ранньої весни.
3.
Крім найстаршого сина Василя, з чоловіком мали також доньку Ганну та молодшого Михайла, який довгий час працював у ще тодішній міліції (він також помер у досить молодому віці, не маючи навіть "шістдесятки"). Усі вони – це мої двоюрідні брати та сестра. На тітчиному обійсті живе (щоправда, у новій хаті) невістка Надія, яка мені доводиться ще й кумою. Весела, життєрадісна та енергійна жінка. Не зважаючи на обставини, вона ніколи не занепадає духом. Жартівлива, дотепна, здатна до гострих, влучних, навіть гротескних і оригінальних висловів.
Між іншим, прислів‘їв, приказок, усіляких байок знає тьму-тьмущу, її цікаво слухати, бо пам‘ять має бездоганну. На людей і на дати, вона до дрібниць тямить сільські історії, бувальщини, навіть ті, що припорошені давністю. Одним словом, має природні здібності до жартів і бувальщин. Якщо над кимось і посміється, то щиро та без єхидства. У смішливих очах – багато ласки. Біля неї живе навдивовижу красива донька Славка. І так хотілося б, аби мамчину манеру спілкуватися з людьми жартами перейняла ця сільська красуня. Повідала: де в компанії мама, там усі від сміху регочуть і аж падають на землю.
Нещодавня з нею наша зустріч воскресила чимало цікавого із забутого життя славних родичів і знайомих, предків насамперед. Я, наприклад, розказав, що в молодості красуню тітку Марію (її свекруху) дуже шанував професор із Дусина Петро Русин (батько свалявчанина Бориса Русина), який на той світ пішов у досить поважному віці у 2009 р. Мешкав у Рівному та викладав у одному з вишів. Багатьом краянам сприяв стати у студентський стрій вишів цього міста. Хоча свій трудовий шлях розпочинав у Рахові, де працював навіть у тамтешній районці. Ми листувалися, і коли старший за мене земляк довідався, що Марія Федорівна Бурч – це моя тітка, був вельми щасливий. Згадав, як свого часу у них гостював, як куштував сливовицю, про старезний під узгірком на Вишньому путі яблуневий сад, інші подробиці тогочасся тощо.
 
4.
У віці за тіткою йшов мій тато, Юрій Папіш, 1930 р. н., а із сестер – Ганна (вона у першому ряду крайня справа). Ставши на весільний рушничок із Андрієм Біласом, вона у мирі та дружбі з ним прожила понад півстоліття. Я любив обох тіток, вони запам’яталися мені своєю зичливістю, ласкою, душевною теплотою. І Бурчі, і Біласи недалеко від нашої хати мали косовища, куди обидві (з синами та доньками) поспішали у липнево-серпневі часи зеленожнив‘я. У такі місяці вони, як вся сільська челядь, завжди несли вила, граблі, ноші, серпи, трьохлітрову банку, щоби з криниці набрати студеної водиці тощо. На душі гірко та сумно, бо ті джерела, як уже мені розказали, давно повисихали. Наповнюються хіба-що у рідкісну пору дощів, але ненадовго.
Додому поверталися із заходом сонця – літні дні довгі-предовгі, тож у сутінках їх можна було впізнати хіба-що по голосу. Біля брата (тобто коло нас) завжди зупинялися, і аби "сінокісні" знаряддя не нести додому – залишали коси, вила, граблі, ноші, мантачки, інший реманент під стріхою стайні. Надійно, безпечно та зручно. А зранку, йдучи до сіна, брали усе з собою. Побесідують з мамою чи татом і чимчикують вулицею вгору або вниз. У такі миті новинами нашвидкуруч обмінялися, як, мовляв, іде кісьба, які трави, чи достигли, чи росяно ниньки зрана, та як худоба, а ще порозпитували, як живуть дідусь із бабусею, інші родичі, чи, бува, не хворіють тощо.
До речі, тітка Ганна з чоловіком Андрієм виховали чотирьох дітей: сину Степану нещодавно «стукнуло» шістдесят, покійний Юрій, який за фахом фельдшер, був із 1960 р., Андрій і взагалі молодший за всіх – нині він мешкає на Прикарпатті та у статусі кандидата філологічних наук викладає французьку мову в Національному педагогічному університеті ім. В. Стефаника в м. Івано-Франківськ. А найстарша 64-річна Ганна живе із чоловіком Павлом у Дусині – у так званому Тоцильному. Усі, крім майбутнього професора (дай Бог, аби так нарешті сталося) Андрія, мають по двоє дітей, а Степан із дружиною Надією і взагалі виховали безстрашного офіцера-патріота, якого Степанком у на початку вісімдесятих минулого століття (він тоді на світ з‘явився) назвали. На сьогодні майор ЗСУ, який днями відзначатиме 35-річчя, – працівник Воловецького райвійськкомату, а бойовий вишкіл пройшов у зоні антитерористичної операції на Донбасі у перший рік східної війни.
5.
Посередині двох найстарших тіток – Меланія, 1943 р. Вияснилося, що вона була найбагатодітнішою матір‘ю – із чоловіком Василем Куштаном вони виховували чотирьох дітей. Але так трапилося, що чоловік-лісоруб на початку 70-х пішов із життя з власної волі й виховання жмені малят (Люба, 1960 р. н., Марія, Василь, Іван, якого тоді ще гойдали у колисці) лягло не плечі низенької, тендітної, але працьовитої тітки. Вона десятиліттями доїла колгоспні корови, що влітку було зручно, бо тваринницький табір розміщався за 200-300 метрів від її крайньої на вулиці Зоряній хати. Але восени, взимку чи весною доводилося чимчикувати аж на центральну ферму – що між Дусином і Плав‘єм. Тільки час на ходьбу відбирав як мінімум півгодини. Ось як важко своїми руками заробляла "на хліб" для четвірні моя тітка-удовиця з чудовим ім‘ям Меланія.
Згодом вона поєднала свою долю лопушанським Дмитром Фізером, який також, як і вона, залишився молодим удівцем. У спільному шлюбі в них народилася донька Наталка, яка тепер мешкає в одному з сіл Іршавщини. Нещодавно зустрів свою двоюрідну сестру Марію, яку не бачив давненько. Але одне одного умить упізнали та розказали, як життя у кожного склалося. І я, і вона – вже дідусь і бабуся. Цікаво, що її чоловік Юрко Фізер – мій перевесник. А підвозив нас наймолодший її брат Іван, той, який навіть свого батька не тямить, адже у рік смерті йому ще співали колискові. Живуть усі мої родичі на Лопушанці. Згадали про Василя, який працює за кордоном, а ось за найстаршою Любою запалили хіба-що свічку та спом’янули хвилиною мовчання. Немає вже її на білому світі...
6.
Ось і розказав я про жіночий ряд унизу. Три тітки. Три долі. Три схожі лиця. Три майже однорідні характери. Я лишень штрихами про цих близьких мені осіб із Дусина оповів. А якби в деталях розписати, скільки вони за своє життя набідувалися (бо такими були їхні дитячі та післявоєнні роки), як минала їхня молодість і вже шістдесяті-сімдесяті та, звісно, заможніші вісімдесяті. Ця епоха хоча й була вже дещо легшою, але для жінки-матері, жінки-трудівниці ніколи не існувало необтяжливого життя. Бо всі вони народжували, виховували своїх дітей, відтак онуків і навіть правнуків у свій широкий проводжали. Цікаво те, що тіток майже не бачив сердитими, розгніваними, злими, нещирими, дволикими, лукавими чи хитрими. Їхні обличчя завше випромінювали радість і добро. Зрештою, цими рисами заряджали всіх, хто з ними знався та спілкувався. У принципі, такий був (і залишається) увесь рід Папішів – чесним, щедрим і добропорядним. Із цього приводу пригадав, як їздив до Львова в університет на навчання, то тітки, бувало, додому приносили яблук, грушок, слив, аби взяв із собою у дорогу. Вони пишалися, що син рідного брата здобуває журналістську освіту у Франковому виші. Як було не скоритися такій людській щирості та простосердю.
7.
А тепер кілька думок про другий ряд, в якому першою справа – Софія Таркович, наймолодша в цій чималенькій родині. Народилася вона у сорок шостому – першому повоєнному році. Про голод 47-го не пам‘ятає – хіба-що з книжок чи розповідей старших про нього знає. Року, що минає, святкувала сімдесят – мав нагоду про телефону тітку привітати. Але шкодую, що цього святкового дня не з‘явився з чічками на порозі ювілярки, бо не просто люблю, а обожнюю та міцно-міцно цілую цю чудову татову сестру. Коли він хворів, то не один раз ішла-поспішала через усеньке немале село, аби відвідати мого молодого, але недужого на той час батька (на жаль, доконав його триклятий інсульт). Тож і я, буваючи в Дусині, завжди знаходжу вільну хвильку, аби нанести їй візит. Благо – розуміємося з півслова, навіть поглядами. Класного має чоловіка Михайла – цьогоріч вісімдесятку до свого активу дід уже записав. Коли зустрічаємося – рапортує: кинув палити, а ти? Кажу: "Я також".
У їхній родині половина чоловіків – мої тезки. Крім діда-чоловіка, старший син також Михайло, нині працює за кордоном, хоча у старі добрі часи знався у торгівлі. Має доньку Еріку, яка у Сваляві з бізнесменом створила свою родину, та сина, і теж Михайла, який несе службу у Свалявській поліції. З чарівною дружиною Мирославкою із нетерпінням дожидаються січня, коли до їхньої оселі лелека принесе дитинку-первістка. Другий син тітки, Іван, також за кордоном, а його дружина Мар‘яна, як і донька Ангеліна – педагоги Дусинської ЗОШ: перша займає посаду заступника директора, а друга – вчителька молоденька. Чарівна та сучасна, кілька років тому завоювала один із призів усезакарпатської першості краси в Ужгороді.
Ще один цікавий епізод із життєпису тітки: у рік, коли бабуся її народила, у старшої доньки Марії якраз було весілля (отже, остання також у сімнадцять літ стала на рушничок щастя).
8.
Не можу не сказати й про таке, що тітка Софія (пораз кличемо її Гафією) все своє життя віддала торгівлі – за прилавком мало собі ніг не вистояла. Але не спилася, не пропала, як воно стандартно у таких випадках із жінками трапляється. Бо честь, силу волі та гідність завше мала. А ще – міцний характер і здорову завзятість. Хоча працювала у магазинах як рідного Дусина, так і в Росошах, Плав‘ї та навіть ходила у симпатичному фартушку офіціантки у кафе Сваляви. Нинішній голова райспоживспілки Йосип Іванчов і дотепер згадує, як моторно працювала моя тітка. Зараз якби міг, то написав би лозунг біля її сільських воріт: "Золота моя тітко, ви у світі – найкраща!" Але не вийде – не маю змоги. Тож проголошую його публічно на сторінках свалявської районної газети. А скільки ще епітетів і метафор заслуговує ця моя чудова родичка – не злічити! Ось таким є словесний портрет рідної батькової сестри.
Друга у цьому ж ряду – стрийна Марія, дружина батькового брата Михайла (1939 р.н.), який привів її до дідової хати наприкінці 60-х. Гарна, висока, струнка, працьовита, вона до заміжжя мешкала у центральній частині села. Міркую, для неї незвично було "переселятися" на дусинську околицю. Ось так дідусева з бабусею невістка стала нашою найпершою сусідкою. Хоча я був ще малим, але пам‘ятаю їхнє зі стрийом весілля, народження двох доньок – Оксани та Наталочки. Обидві двоюрідні сестри виростали на моїх очах, нині з ними хоча й рідко, але залюбки контактую. У Оксани – троє дітей, вона з чоловіком Віктором, уродженцем Виноградівщини і колишнім головним агроном місцевого колгоспу, успішно займається бізнесом. А ось Наталка зі своїм Михайлом мають двох доньок (і навіть уже одного онука). Старша Леся вивчилася на медичну сестру у Берегові, а сімнадцятирічна Наталочка здобуває хоча рідкісний, але гарний фах хореографа у одному з коледжів Калуша на Івано-Франківщині.
...На жаль, обоє вже покійні: стрий помер у 2003 р., а стрийна – чотири роки тому. Ще про один цікавий збіг обставин: і вона, і її молодша сестра Ольга за чоловіками Папіші, хоча у дівоцтві мали прізвище Метенько.
9.
Третя на світлині – моя мама, 1940 р. н., теж невістка діда та баби. З батьком поженилися у 1956 р., коли у нього позаду були армія на Далекому Сході, у Білорусії, втеча з шахт із Донбасу, вівчарство у полонинах тощо. У матері (вона його покохала зовсім молодим дівчам), коли прийшла у прийми до Папішів, за плечима була тільки семирічка. Дуже хотіла вчитися далі – гарно співала та готувалася стати артисткою. Та де там. Вдома сказали: знайшовся гарний наречений – виходь заміж. А познайомилися на вечорницях – тато виявився старший за маму на цілих 10 років. Їй – 16, йому – 26! Посвальбувавши, трохи пожили-повисіли на шиї в діда з бабою в Новоселиці. Про цей етап їхнього життя можна писати цілий роман, бо з розповіді матері знаю про нього найповніше.
Щоби не заважати великій родині, почали поодаль хату будувати, на якій дах закрили у рік мого народження – тисяча дев‘ятсот п‘ятдесят дев‘ятого. Усе робили своїми силами. Батько усе чинив сам: і фундамент копав, і каменем його закладав, і стіни з саману мурував, і шинґли обіручним ножем тесав, і до решти робіт свої силу, знання, хист і талант долучав. Але, як кажуть, це вже тема іншої розмови. Бо коли народився брат Іван (1964 р.), хата вже була навіть "замебльована" – деяка атрибутика збереглася в домі півстолітньої забудови донині. Звісно, мама пишалася, що стала невісткою в цій поважній сім‘ї, з бабусею Марією Іванівною (1909 р.н.) та дідусем Федіром Михайловичем (1910 р.н.) жили душу в душу – без нерозумінь і сварок, лайок і чвар, чіпко трималися одні одних. Мама каже, що багато позитивного перейняла від старших у цій родині.
10.
Так само, як і стрийна Антоніна – крайня справа. Для Дусина таке ім‘я на ті часи було незвичне, бо привіз її у це передгірське село Свалявщини стрий Іван (1935 р. н.) із тодішнього Дніпропетровська. Саме в місті на Дніпрі познайомилися Антоніна Белова з-під Курська та Іван Папіш із Закарпаття. А поєднало їх навчання у Краматорську, опісля вони протягом недовгого часу жили в Дусині, але потім виїхали та влаштувалися на роботу на "Південмаш", від якого отримали квартиру. Тьотя Тоня (так її кликали всі родичі) спочатку про завод мало розповідала, а коли прийшла українська незалежність і місто стало відкритим, навіть зізналася: у молодості працювала у КБ із майбутнім Президентом України Л. Кучмою. Зналися, упізнавалися, віталися. А закарпатські звичаї, говірку так уподобала, що із багатьма розмовляла не російською, а свалявським діалектом.
До речі, народилася 1 січня 1937 р. і померла 1 січня, але вже 2014 р. – рівно через 77 літ. Дивно, що задовго до цього вона навіть заповіт склала, в якому передрекла точну дату своєї смерті. Якось, уже будучи хворою, і мені по телефону повідала: бачила на картах день своє кончини – 1.01.2014 р. Спочатку не вірилося, а потім усі перебували в шоці – донька Галина, яка свого часу вчилася у Свалявському політехнічному техніку, в тому числі. Дядько (стрий) Іван, який свого часу єдиний із Дусина здобував освіту у Свалявській горожанці з І. Цаньком, М. Канчієм, Е. Чубірком та іншими знаними свалявчанами, помер у 2004 р. А донька їхнього сина Віталія чарівна Юлька – студентка факультету журналістики ДНУ ім. Олеся Гончара. Отже, моя племінниця – ще й посестра по ремеслу.
***
Ось така вона, доля жіночої гвардії мого діда з бабою, яких не стало відповідно у 1975 та 1982 р.р. Кажуть, що жінка, яка народжує багато дітей, і живе довше. А тут цей природний фактор, на жаль, не спрацював: бабуся хоча дала життя трьом синам і чотирьом донькам, але померла задовго до сімдесятиріччя.
Михайло ПАПІШ




ІНШІ НОВИНИ

Коментарі

Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Береговому

вологість:

тиск:

вітер: