Розміщення реклами тут - +380 (98) 607 99 77

У Берегові готується до друку монографія “З ГЛИБИНИ СТОЛІТЬ”




Старовинні історичні джерела свідчать  про те, що  у 862 році угорські племена неодноразово з’являлися в північно-східній частині Карпато-Дунайського ареалу (Карпатська улоговина). Ця територія обмежена верхньою течією річки Тиси з її притоками Уж, Латориця, Боржава, Тересва, Іза, Теребля та Ріка. За сучасним адміністративним поділом регіон займає Закарпатську область(Україна); Саболч-Сатмарську область (Угорщина); Східну Словатчину; Сату Марський та Байя Марський повіти (Румунія). Загалом же Верхне Потисся – це регіон Центральної Європи, обмежений Східними Карпатами, а з півдня  – Трансильванськими Альпами (Бая Марські рудні гори). Із Заходу регіон захищений Татрансько-Гемерською височиною, з півночі Бескидами, з північного сходу – Полонинськими Карпатами. Карпатські гори здавна були природним буфером між Східною та Центральною Європою. Зручні проходи (перевали) для проникнення до Верхнього Потисся виконували Торунський, Верецький, Ужанський та Яблунецький перевали.
У 895 році угорське військо з Ателькузи (Етелькузу), яка отримала назву від двох річок – «Етель і Кузу» (Константин Багрянородный: Об управлении империей». М. 1991 стр. 38–40») в союзі з Візантією вступили у війну з Болгарією. У кровавих війнах, які проходили у Північному Причорномор’ї, болгарський князь Сімеон (893-927 р.р.),звернувся, за твердженням С. Пеняка та П. Пеняка, за допомогою до старих ворогів угорців –  половців. (С. І. Пеняк, П. С. Пеняк: «Історія Закарпаття з найдавніших часів до приходу угорців в карпатськуугловину». Навчальний посібник з краєзнавства. Ужгород. 1998. стор. 40). Автор же цієї публікації, навпаки, підтримує версію маститого вченого В’ячеслава Котигорошко, що Сімеон підкупив печенігів, які з’явилися в цьому регіоні раніше, – ніж кінець ІХ ст. Саме вони, знищили угорські кочів’я у нижній частині Пруто-Дністровського межиріччя, залишені без військового прикриття. Угорцям нічого не залишилося, як покинути Причорноморські степи й скритися за Карпатськими  хребтами. (В. Г. Котигорошко: «Верхне Потисся  вконтексті стародавньої історії Карпато–Дунайського ареалу. Навчальний посібник. – Ужгород.2003. стор.116-117).
За твердженням Анонімуса про діяння угорців під час пошуків і віднайдення Батьківщини (Геста Хунгарорум): «У 903 році після народження Господа військо Арпада захопило землі, разом із населенням, між Тисою і Бодрогом, до самої Угочі» (У перекладі на українську мову Каміла Нейпавера. Ужгород. «Карпати». 2005, стор. 28). Далі автор стверджує: «Перетнувши ліси Сніжних гір, прибули на землі Гунг. Місто, яке вперше зустріли на своєму шляху, назвали Мункачом. Через те, що їхній шлях супроводжувався важкою працею. Щоб відпочити від важкого переходу, вирішили затриматися тут на 40 днів. Місцевість їм відразу сподобалась. Місцеві мешканці – слов’яни, коли дізналися про їх прибуття, злякалися  і добровільно підкорилися Алмошу» (стор. 27).
На колишньому угорсько-польському (нині на межі Закарпатської та Львівської областей, с. Верб’яж, Воловецького района) кордоні, 4-го вересня 1881 року, був встановлений перший пам’ятник на честь здобуття угорцями Батьківщини. Це був кордонний камінь висотою 4 метрів. У 1896 році, в рамках відзначення 1000- річчя здобуття угорцями Батьківщини, на Верецькому перевалі була встановлена пам’ятна дошка (10 липня) і пам’ятний обеліск (19 липня). Пам’ятна дошка  знаходилась у самому вузькому  місці долини річки Латориця на схилі крутої скелі біля села Підполоззя (тепер – Воловецький район Закарпатської області). На ній було рельєфне зображення державного герба Угорщини, а над гербом надписи: «На пам’ять про тисячу років»; зліва «896 Арпад», справа «1896 Ференц Йожеф І»; під гербом: «Боже благослови нашу Батьківщину». Пам’ятний обеліск був пірамідальної, семигранної форми (число угорських племен, які вирушили у похід), висотою 4 метрів. Пам’ятник встановили біля дороги на вершині Верецького перевалу. На лицевій грані обеліску знаходився  рельєфно виступаючий герб Угорщини і під ним надпис: «На пам’ять здобуття  Батьківщини, з нагоди святкування  1000-річчя існування Угорщини в 1896 р. Встановлено громадськістю жупи Берег при сприянні  наджупана Лоньяі Шандора, піджупана Йобети Дюли, під керівництвом королівського головного інженера  Калді Дюли». На фундаменті обеліску був вибитий вірш, його автор Кароді Шандор – редактор знаменитого ілюстрованого календаря Березької жупи» У 20-х роках ХХ ст. після Тріанонського договору таблиці були зняти, але обеліск залишився на місці. Відновлений після входження Закарпаття до складу Угорщини, в червні1939 року, тоді меморіальні дошки були знову прикріплені. Під час відступу угорських військ, у жовтні 1944 року, пам’ятник був демонтований самими угорцями (Валерий Разгулов: «Стоял кагда–то на Верецком перевале памятник». «Карпатська панорама» 20жовтня 1996 р.). У 2008 році монумент, у всупереч протидії українських націоналістів, був відбудований й урочисто відкритий (див. фото).
У Карпатській улоговині угорці на довго не затрималися, їх шлях був спрямований у степи Тисо-Дунайської низовини, а потім у Панонію. У ніжній течії Латориці угорці розділилися. Значна частина вирушила на південь, решта кочівників на захід і схід. Просування на Захід відслідковується по похованням, знайденим, зокрема, у Стреді над Бодрогом (9 поховань) та унікальному курганному похованні вождя біля Земпліна. Він лежав у дубовій труні, яка містилася у видовбаній могилі розміром 3,7х2,4 м, глибиною 1,6 м. Над цим похованням був насипаний насип (24х18 м), висотою 1,6 м. Скелет орієнтований на захід-схід, поруч рештки коня. Серед знахідок ніж, наконечники стріл, шаблі, кінська збруя, стремена. На шиї золота гривна, а на руках золоті браслети, на грудях лежали шість в позолочених срібних нашивних бляшок. Поряд із скелетом знаходилися: шабля з золотим руків’ям  в піхві із золотими обкладинками і срібний  кубок. Датується поховання кінцем ІХ- початком Х ст. і припускається, що належало вождю Алмашу (Laszlo Gu: Uber das landnahmezeitlicheHauptlingrab von Zemplin. Bratislava, 1979. s 477-485).
Першим поштовхом вивчення пам’ятників цієї епохи  в нашому краї стало відкриття в 1870 році поховання угорського воїна біля Сваляви. Було виявлено на його голові шолом із забралом, вкритий позолотою, по обох сторонах кістяка знаходилася зброя. З лівого боку – меч, з правого – ніж та колчан зі стрілами. Вперше це поховання описав Т. Легоцький в «Археологічному віснику» (1870.ІІІ. стор.201-206). Згодом на цьому місті був встановлений обеліск. Надпис гласить: « Цей курган-місце поховання рицаря часів  здобуття  угорським народом  Вітчизни. Встановлений Свалявською угорсько-культурною організацією в час 1100-ліття здобуття угорським народом  Вітчизни. 1999 р.».
У 1883 році біля села Шоломоново (Соломоново) на Ужгородщині  було розкопане курганне поховання. Біла останків вершника та його коня знайшли: меч, лезо від ножа, декілька бляшок, два стремена, півмісячна підкова, бронзовий перстень, рештки сідла. Тут думка вчених щодо приналежності поховання розійшлася. Відомий угорський вчений Йосип Гампел датував меч, знайдений в похованні – ХІ-ХІІ ст.. За рядом відзнак він з’ясував, що поховання належить угорському воїну. З цією версією не погодився чеський вчений Яков Ейснер, який виклав свою гіпотезу. Звертаючи увагу на тип стріл й стремен, він наполягав, що це поховання слов’янського воїна Х-ХІ ст. (Валерий Разгулов: «Музей Легоцкого». Ужгород. – 1997 г. стр. 27-28).Заслуговує уваги знахідка шаблі угорського воїна у 1896 році, в урочище Кічера, біля села вже згаданого Підполоззя,  Воловецького району. До речі, слово «шабля» походить від угорського «szablya» від угор. «szabni» – «різати». Тодішні угорські шаблі ІХ-Х мали вигляд скривленого клинка.
Краєзнавець Петро Сова, у 1943 році, видав в Ужгороді невеличку монографію, присвячену давній історії Ужгорода. В її основі: результати його багаторічних досліджень. Свої знахідки Сова передав на зберігання у мукачівський музей ім. Легоцького. Вивчаючи артефакти епохи «великого переселення народів», вчений використовував праці провідних фахівців, а також твір Аноніма. Описуючі глиняні глечики, випадкова знайдених у кар’єрі цегельного заводу, він повідомляв читачам, що думка вчених щодо їх етнічного походження розійшлася. Так, колеги з Будапештського Національного музею, визначили їх походження і віднесли до угорських племен епохи здобуття Вітчизни, а їх опоненти, з Празького Національного музею, вважали навпаки, – глечики належать до слов’янських племен Х-ХІ століть.
У 1952 році при будівництві винного підвалу у 300 метрів на захід від села Чома виявлене давньоугорське поховання. Кістяк і стремено з цього поховання надійшли в Угорський Національний музей (м. Будапешт). Згодом науковий співробітник Кемеровського університету Віктор Бобков в урочище «Сіпахат» ( у перекладі з угорської Пагорб Сіка), уздовж лівого берега невеличкої річки Сіпа біля села Чома, Берегівського району у польових дослідженнях сезону 1986-87 р.р. знайшов 28 поховань, орієнтованих черепами на захід або північно-захід. Згідно ритуальному звичаю угорські поховання супроводжувалися залишками тризни (головою та кінцівками коня). У могилах також виявлені наконечники стріл, стремена, прикраси. Деякі вмерлі поховані у масках або з срібряними пластинами на очах. Ці деталі були притаманні тільки для стародавніх угорців, камських перм’яків та обських угрів. ( В. А. Бобков: «О времени заселения венграми ВерхнегоПотисья». Ужгород. 1992, стр. 118-121).
У 1993-94 р.р. археологічні дослідження в селі Чома продовжила експедиція Ужгородського державного університету, яку очолив знаний крайовий дослідник, Едуард Балагурі. Йому допомагали на той час кандидат історичних наук В’ячеслав Котигорошко та угорський вчений Іштван Фодор. Вчені вже в ході своїх досліджень наголошували: «Виходячи з письмових джерел, підтверджених і археологічними даними, просування  угорських племен на захід відбулося двома шляхами: Дунайським коридором і через східнокарпатські перевали, а, конкретно, Верецьким. Можна припустити, що  в процесі свого руху  через Карпати окремі контингенти осідали на землях, через які проходили до Пононії. Зокрема, і на території Верхнього Потисся. Про це свідчить могильник у с. Чома» (В. Г. Котигорошко, І. А. Прохненко: «Нові дані про поховальніпам’ятники Закарпаття// Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. Ужгород. 2003. Вип. 9стор. 6).
Проведенню розкопок ускладнювала відсутність карти-схеми попередніх досліджень. Тому довгий час доводилося працювати «в сліпу». Усього було відкрито 20 поховань. В одному з них виявили п’ять наконечників стріл, стремено. У жіночої – срібну сережку, скляні буси… Дослідники не змогли ідентифікувати кілька поховань за відсутністю в них артефактів. Експедиція польового сезону 1996 року знайшла і розкопала 8 поховань. Велику наукову зацікавленість викликали  поховання воїнів, в яких були знайдені коштовні прикраси з срібла та бронзи. Зброя: меч, бойова сокира, фрагмент шаблі та кістки коня, який був похований разом з господарем. В цілому під час експедиції 1999 року в Чомі було розкрито 76 давньоугорських поховань (враховуючи першу знахідку  у 1952 р.). На основі топографії їх розміщення встановлено, що ці могили  поєднує одна риса, а саме, орієнтація – північний захід – південний схід, що є характерним  для ранніх поховань угрів не тільки Верхнього Потисся, але і Карпато-Дунайського ареалу в цілому. У вересні 1999 року були продовжені розкопки давньоугоського могильника. До 76-ти відкритих поховань доклалися ще чотири. Так, у жіночому поховання, здійсненого в ямі прямокутної форми (2,1 х 0,68 м) на глибині 0,55 м від сучасної поверхні, виявлена орієнтація захід-схід. Стан збереженості кістяка незадовільний. Руки перехрещені. Під шелепою срібна дротяна заушниця відкритого типу (діаметр 2,4 см), біля плечової кістки  правої руки лежав залізний ніж довжиною 11 см. Три поховання за положенням скелетів у могилах за схрещеними руками, дали підставу вченим вважати, що у давньоугорське середовище вже проникло християнство.
Поховання в Чомі вчені відносять к кінцю ІХ – першої половини Х ст. й відносять їх до багатої угорської знаті та її челяді. Чомський некрополь і поселення на відміну поодиноких поховань (Підполоззя, Свалява, Мала Гора в Берегові та Земплін) характеризує не тільки процес проникнення, але й осідання угорців у ході їхнього просування в Карпато-Дунайський басейн.  (Є. А. Балагури, И. Фодор: «Раскопки  могильника периода  приобретения венграми новой отчизны в с. Чома» // Карпатика «Старадавності Верхнього Потисся та суміжних районів». Ужгород. Вип. 5. стор. 174–178;  В. Г. Котигорошко, І. А. Прохненко: «Нові дані пропоховальні пам’ятники Закарпаття»// Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. Ужгород, 2003. Вип.9 стор. 7–9).
Зараз на цьому, святому для угорців місті, розташований меморіальний парк «Могильник давніх мадярів», який спроектувала художниця Вікторія Чірпак. На території парку встановлені дерев’яні скульптури давньоугорського вождя Арпада (встановлена в 2000 р.) та короля-хрестителя Святого Іштвана (2001). У 2009 році постановою Кабінету Міністрів «Могильник давніх мадярів занесемо до об’єктів культурної спадщини національного значення України».
Прихильником гіпотези альтернативного маршруту, в обхід Карпатських гір, є відомий український дослідник, доктор історичних наук О. Моця. За його словами, мандрівка угрів за Карпати: за інформацією письмових джерел (угорське Gesta Hungarorum, давньоруської «Повесть временних лет», трактата візантійського імператора Констянтина Багрянородного «Об управлении империи»), має два варіанта  переселення «старих мадяр» на нову Батьківщину – в Карпатську улоговину. За даними Аноніма, північний маршрут через Суздаль та Київ проходив далі на захід  (Влодимир-Волинський), потім на південь (Галич), і вже з Прикарпаття, через Карпатські гори в Панонію. Південний, згідно за інформацією Константина Багрянородного, повз південно-руського степу, південніше від Карпат у Карпатську улоговину, де і була створена у Х ст. держава давньоугорських кочівників. За всіма відомими джерелами, як письмовими так і археологічними, другий із згаданих маршрутів є більш логічним й понятим, з урахуванням специфічного способу просування кочових племен по відкритим місцевостям. (О.П. Моця: «Мандрівка угрів за Карпати: інформація писемних джерел таархеологічні розкопки» у збірнику «Археологія і давня історія України Київ, 2011. Вип.7, стор.19).
         Іншої точки зору придержуються вже згадані авторитетні вчені-археологи, доктора історичних наук Е. Балагурі та В. Котигорошко: «Просування угорських племен на захід відбувалося двома шляхами…». А от тут, цікаво. Їх учень, багаторічних учасник археологічних експедицій, які вони очолювали і, навіть, співавтор, Ігорь Прохоненко, став опонентом своїм вчителям, вирішивши «переписати» історію здобуття Батьківщини угорцями. В інтерв’ю кореспонденту радіо «Свобода» Олександру Гаврошу він стверджує: «Саме печенегі, а не угорці в Х ст. оселяються на території  від Братислави до Закарпаття. Зарубіжні вчені (словацькі – В. Р.) у своїх роботах відзначають, що пам’ятки  з цих земель характеризуються чимось неугорським, і пов’язують їх із кабарами (вони походять з роду хазарів – В. Р.), які приєдналися до племен Алмоша наприкінці ІХ ст. н. е. Хроноіндикатори поховань кочовиків змушують  переглянути  ці тези й усвідомити, що ніякого переходу, ні давніх угорців, ні інших племен через Верецький перевал у цей час не було, а пам’ятки, які увійшли в наукову літературу як суто угорські з початку Х ст. н. е., належать печенігам кінця цього самого сторіччя». От така категоричність, – ужгородського вченого. Правда, трохи раніше, він мав іншу думку. За його словами: «Сучасні археологічні данні свідчать про поступовий перехід угорців упродовж Х ст. від напівкочового до осілого способу життя, про що свідчить утворення  великих поховань. Цей період багато в чому визначався тісним зв’язком з корінним населенням, від якого  угорці взяли техніку обробки землі. Отже, осілими в Х-ХІ ст. у Верхньому Потиссі були і слов’яни і угорці» (І. Прохоненко: «Давні угри у Верхньому Потиссі» // Археологічнідослідження Львівського університету». 2005. Вип.8. стор. 381).  Щодо слов’янського населення краю, то Тівадор Легоцький стверджував, що частина території Березького комітату була незаселеною і в кінці ІХ ст.. Такою була гориста смуга шириною 37-38 кілометрів, яка починається біля гори Гат, а вище Мукачева йде до вершини гір Бескід… Тут в лісах, зустрічаються кочові скотарі… слов’яни.
Свої сенсаційні висновки І. Прохоненко робить на основі знайдених (трьох) дірхемів, відчеканених Мансурі ібн Нусі (961-976 р.р. н.е), на жіночому похованні в Чомі. До слова, вони були з дірочками і служили в якості моніста. «Час карбування дірхемів, – стверджує І. Прохоненко, – заперечує їх потрапляння на північ Карпатського ареалу наприкінці ІХ н. е. з уграми і дозволяє переглянути угорську атрибуцію більшості пам’яток кочовиків регіону Х ст. н. е., ототожнивши їх з печенігами. Останні проникли у Карпатсько-Дунайський ареал наприкінці Х ст. н. е.,трохи згодом увійшли до складу Угорського королівства і отримали збірний етноніум – угри» (И. Прохненко: «Арабские дирхемы в контексте племенной отрибуциикочевнических древностей Карпатского ареала Х в. н. э» \\ Карпатіка. Вип. 39. «Старожитності Карпатськогоареалу». Ужгород. 2010, стр.166–167).
Цікаву гіпотезу висловив знаний закарпатський археолог Йосип Кобаль, який вважає, що «мадярську» (фіно-угорську етнічну приналежність угорців Верхнього Потисся потрібно ставити під сумнів. І доводив, що «найбагатший прошарок угорців-завойовників представляли члени приєднаних племен і прийшлі тюрки, які стали панівною верхівкою, яка протягом кількох століть асимілювалась з угорською більшістю». (Й. В. Кобаль: «Закарпаття та угорці – завойовники Батьківщини». Ужгород. 1996, стор. 33).
В цілому ж, знайдені угорські археологічні артефакти в Карпатській улоговині, стануть відправною точкою у широкомасштабних сучасних дослідженнях матеріальної культури давніх угорців (мадярів) у Східній Європі та Карпатському регіоні. Саме вони, повинні остаточно відповісти, коли ж саме угорці вперше здобули свою історичну Батьківщину.
А поки що, вже тривалий час, точаться дискусії, часто з політичних міркувань, з приводу 3-х (в деяких джерелах – 4-х) етапів «завоювання теперішньої території».
Перший етап розпочався  V ст. у 451 році, коли вождь уар-гунів Атілла зі своїм військом вогневою бурею пройшовся по Європі. Римському папі Леву І вдалося за великий викуп добитися миру, й гуни повернулися в Панонію (Задунав’я), де у 453 році помирає гроза Європи – Атілла. За одної із версій він похований в Закарпатті. Після його смерті розпочалася міжусобиця. Вже через рік відбулася битва між гунами і їх колишніми союзниками – гепідами. Син Аттіли – Елах був вбитий, а його військо вщент розбито. Ця версія була дуже популярною в угорському суспільстві на початку ХХ століття.
Другий етап, відомий угорський дослідник Гейза Нодь, відносить до VІІ ст., коли угорці з’явилися в Тисо-Дунайській низовині в період розпаду  Болгарської імперії на Кавказі. За його версією, болгари разом з іншими волжськими племенами, на чолі з Аспарухом, поселилися на цій території. Між цими племенами могли бути й угри. Бо одне плем’я Куврата візантійські та римські джерела називали уйгурами. Крім того, про династію Дуло (Дюло), яку заснував Куврат, розповідають й угорські легенди.
Третій етап, за свідченнями деяких дослідників, розпочався у 862 році. Саме тоді, угри вже контролювали шлях через Верецький перевал. Крім того, вчені, не виключають можливості поселення окремих їх груп в північно-західній частині Верхнього Потисся. Про це свідчать найбільш архаїчні пам’ятки давньоугорського археологічного матеріалу Закарпаття. (И. Фодор: «Вопросы изучения древневенгерских памятниковЗакарпатья». Ужгород. 1992, стр. 138).
Четвертий етап (найбільш вивчений), розпочався з вторгненням кочевій Алмаша, коли угорські племена підкорили проживаючих у Карпатській улоговини слов’янські племена.
Матеріали цієї публікації увійшли до моєї монографії «Музей Легоцького», яка вийшла на двох мовах: російською та угорською. Також готується доповнений та виправлений  варіант українською мовою. А ще в Берегові встановлені пам’ятники-погруддя  та меморіальні дошки (на фото), які нагадують про ті вже далекі часи, коли наш край входив до складу Угорського королівства.
    
Валерій Разгулов




ІНШІ НОВИНИ

Коментарі

Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гости, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Погода
Погода у Береговому

вологість:

тиск:

вітер: